Як запрограмовано Віктора Ющенка?

Малювати психологічний портрет людини з претензією на зривання найпотаємніших покровів з її душі, не маючи при цьому довготривалого досвіду особистого спілкування з нею, – справа, м’яко кажучи, невдячна і не зовсім коректна. Навіть якщо мова йде про таку публічну постать, як Президент України, котрий щодня подає чимало матеріалів для аналізу.

Саме тому навряд чи можна з чистою совістю дозволити собі висувати фрейдистські теорії щодо того, «що гризе Віктора Ющенка». Інша справа, що запросто можна провести дещо менш «сенсаційний», та не менш цікавий аналіз особистості ВАЮ, виходячи з його публічних виступів. Такий напрямок психології, як Нейро-Лінгвістичне Програмування, надає чимало інструментів для розуміння способу мислення Президента, не претендуючи при цьому на близьке знайомство з його «внутрішніми демонами».

Якщо виходити із запропонованої НЛП моделі об’єднання людей у чотири великі групи за тим, як вони сприймають світ, то Віктора Ющенка слід віднести до так званих «кінестетів».

На відміну від візуалів, котрі мислять переважно образами, та аудіалів, для яких ключовими є звуки, Президент України демонструє схильність насамперед до почуттєвого сприйняття навколишнього світу.

Це випливає не лише з різноманітних невербальних сигналів (таких, як жестикуляція чи порухи очей), але й – у першу чергу – з притаманних главі держави особливостей мовлення. Так, Віктор Андрійович полюбляє насамперед говорити саме про відчуття й емоції («мені прикро», «має бути соромно», «важко/легко про це говорити», «нести відповідальність» і т. д.), і лише в другу чергу «ясно бачить», «підкреслює» чи іншим чином звертається до образів.

Саме цією схильністю ВАЮ до переживань можна пояснити деякі особливості його характеру. Мислення, побудоване на емоціях, є не лише часто нераціональним з точки зору логіки, але й набагато повільнішим, аніж мислення образами. Звідси – схильність до вагань та нерішучість, за які Ющенка періодично критикують партнери і опоненти. Зате з рішення, у якому Президент утвердився, його вже нелегко зіштовхнути – бо якщо кінестет щось-таки вирішує, то це вже надовго.

З іншого боку, варто звернути увагу й на таку характерну рису мови Віктора Андрійовича, як постійне використання так званої «дигиталіки», тобто звертань до абстракцій, розуму та логіки. До них Президент апелює чи не так само часто, як і до емоцій, що нерідко надає його виступам достатньо холодного, безособового відтінку. Це також дозволяє побачити в ньому людину, для якої принципи й інтелектуальні конструкції важать більше, аніж «марноти людського життя» (втім, існує думка, що за кожним інтелектуальним конструктом ховається цілком конкретна «придушена» емоція).

Варто відзначити, що при цьому Президент мовою свого тіла не виказує особливого бажання викликати в слухачів співпереживання. Жестикулюючи в бік співрозмовників переважно тільки тильними сторонами долонь, він ніби «відсуває» їх подалі від себе, закриваючись у власному особистому просторі.
Водночас в небагатому наборі невербальних сигналів ВАЮ практично відсутні рухи рук в бік до себе, якими він запрошував би тих, до кого звертається, «наблизитись» і «розділити» його переживання чи думки.

Моделі НЛП дозволяють також на основі мовленнєвих особливостей скласти картину світосприйняття людини за так званими «фільтрами», чи «метапрограмами», які людина вільно чи невільно «видає», як тільки починає про щось розповідати. Таким чином можна зрозуміти її мотивації, стратегії поведінки і життєві пріоритети, якими вона керується.

Цікаво, що, як і в багатьох українців, у мові Віктора Ющенка домінує негативна мотивація.

Як правило, глава держави аргументує свою позицію, поведінку, і навіть цілі, виходячи із загроз, страхів та небажаних сценаріїв, а в його мові надзвичайно часто зустрічається частка «не». Іншими словами, для Президента важливіше чогось уникати, аніж досягати, йти від проблем, а не до цілей.

Так, за останні декілька місяців українці з виступів Президента могли дізнатися в деталях чи не про все, що йому не подобається і чого він не бажає (хай це стосувалося відносин із Росією, політичної чи економічної кризи), і почули лише звичні розмиті і доволі абстрактні фрази про те, чого ж він, власне кажучи, прагне.

Така людина може надзвичайно ефективно діяти у проблемні і кризові моменти, котрі справді примушують її зібратися. У той же час, дуже добре знаючи, що таке неправильно і погано, вона, загалом, не зовсім чітко усвідомлює, як буде правильно і добре. Тому період розв’язання проблем і боротьби з труднощами у країні з «негативно вмотивованою» верхівкою може затягнутися справді надовго.

До речі, в парі з цією «установкою» у ВАЮ діє ще одна негативна метапрограма, хай і виражена дещо м’якше – незгода зі співрозмовником. Президент України полюбляє заперечувати, виправляти чи хоча б додавати і «підкоректовувати» запропоновані йому думки і позиції. Ознакою такої особливості характеру Ющенка є й те, що у відповідь на запитання він часто виходить із запропонованої співрозмовником рамки і переводить розмову у зовсім іншу площину, яка, на його думку, є «вірною» (звісно ж, на відміну від тієї, у якій було поставлене запитання).

У мові Ющенка усе починається з «Я»: «я знаю», «я розумію», «я відчуваю».

Коли він говорить про внутрішній світ інших людей, Президент все одно починає з «я переконаний» (як це було, наприклад, під час телезвернення 8 жовтня, коли Віктор Андрійович говорив про «людську амбіцію» Юлії Тимошенко). Навіть коли Гарант каже «ми», він далі розповідає про себе особисто. Отже, тут йдеться про граничну асоційованість і явне небажання (або невміння) виходити за рамки світу власних переконань і позицій.

При цьому очевидним є й те, що Віктор Андрійович належить до категорії внутрішньо-референтних людей, тобто до таких, яким важливо самостійно приймати рішення і складати свою думку (або перебувати в ілюзії, що так воно є). Такій людині надзвичайно важко співпрацювати з іншими, якщо ті не приймають встановлені нею напрями, методи і оцінки. Вона надзвичайно рідко дослухається до порад чи навіть просто враховує у своїх діях точки зору, відмінні від своєї. Віктор Ющенко бо перебуває у впевненості, що, як Президент, найкраще знає, що і як треба робити.

Цікаво, що у той же час, як і передбачено його посадою, український Президент свої дії орієнтує на інших, тобто, на його власне стократ підкреслене переконання, працює для народу і задля народу. В парі з попередньою метапрограмою це утворює гримучу суміш під назвою «Я сам знаю, як вам буде краще». Власне, такий «метапрограмний дует», до речі, був характерний для найбільших деспотів в історії людства – з тією лише різницею, що до повної відповідності профілю нашому Гаранту таки бракує декількох важливих елементів.

Одним з найбільш значущих серед них є те, що ВАЮ, на відміну від тиранів, набагато більше психологічно прив’язаний до процедур, аніж до можливостей. Про це свідчить не лише те, що для Президента України важливо, щоб було «правильно» і «послідовно» (чим людина, яка перед собою бачить насамперед можливості, особливо не переймається), а й акцентоване використання у своїй мові таких слів, як «потрібно», «змушений» чи «доводиться». Зрештою, не в останню чергу, така залежність від процедур зумовлена і самою посадою Президента.

Проте варто зазначити, що навіть якщо процедурність – радше плюс для держслужбовця, аніж мінус, при такій явній схильності до неї, як у Ющенка, від нього не доводиться чекати особливих успіхів у пошуках «кращого шляху» чи якихось «творчих рішень». Між іншим, саме з цією особливістю характеру ВАЮ можна пов’язати й те, що свого часу не було зроблено рішучих кроків проти політреформи, що суттєво обмежувала його повноваження.

Складаючи усі ці спостереження (які, звісно ж, далекі від того, аби бути вичерпними) в один цілісний образ, отримуємо психологічний портрет людини, впевненої у свої власній правоті і мало чутливої до критики чи зауважень. З того, що ховається поміж рядками його слів,
Віктор Ющенко постає перед нами як закрита людина, що перебуває у своїх власних емоціях і цінностях, живе у своєму «правильному» світі і не допускає до нього «неправильних» людей. Світі, у якому він – найкращий, та відчайдушно самотній.

Втім, зауважимо, що психологія – наука не точна, тому догматизм при змальовуванні психологічних портретів будь-якою школою (психоаналізом, гештальтом, НЛП чи іншими) недоречний. Максимум, що можна зробити – це подати дещо узагальнені основні штрихи картини, котра є надзвичайно складною, тонкою й залежною від безлічі нюансів. Хочеться порадити читачам саме так сприймати як цей матеріал, так і всі, йому подібні. В іншому разі він може перетворитися на чергову маніпуляцію, яких у ЗМІ й так вистачає.

Данило МОКРИК ФОРПОСТ