Як запрограмовано Віктора Януковича?

Віктор Федорович Янукович – особистість, на перший погляд, простіша, аніж двоє інших українських політиків-лідерів. Втім, це зовсім не означає, що його психологічний портрет є менш комплексним та багатогранним. Річ, радше, в тому, що він є не зовсім типовим для української політичної сцени. Та про все – по порядку.

В першу ж чергу варто зауважити, що Янукович справляє враження більш повільного та інертного політика, аніж Ющенко чи, тим більше, Тимошенко. І таке враження – небезпідставне. Неважко, наприклад, зауважити, що в той час, як двоє колишніх лідерів Помаранчевої революції можуть достатньо довго спілкуватись, не відриваючи погляду від співрозмовників, у Віктора Федоровича, говорячи популярною мовою, постійно «бігають очі». І слідкуючи за рухами його очей, можна зробити одразу декілька дуже важливих висновків про особливості його мислення.

Перший, і найважливіший: у ВФЯ значно менший, аніж у його політичних антиподів, розмір «оперативної пам’яті». Адже наші порухи очима здебільшого є нічим іншим, аніж звертанням до основної маси нашого досвіду, своєрідною «підкачкою інформації» з несвідомого у свідоме. У лідера Партії регіонів потреба в такій «підкачці», необхідність подумати, «поритися в пам’яті», виникає значно частіше, аніж у Віктора Андрійовича чи Юлії Володимирівни.

До того ж, тривалість пошуку потрібної інформації теж може бути дуже різною. Комусь достатньо блискавичного, ледь помітного поруху очей, а комусь треба надовго «зависнути» в одній позиції, щоб знайти необхідну ділянку досвіду. Віктор Федорович належить саме до другої категорії людей – неважко помітити, що він може аж на декілька секунд послати очі, скажімо, вліво вниз, перш ніж відповісти на запитання чи продовжити думку.

Це призводить, зокрема, і до певної розірваності, непослідовності мислення та мовлення.

Власне характерні порухи очей відкривають нам іще одну особливість способу мислення Януковича – надзвичайно часте звертання до так званого «внутрішнього діалогу».

Саме у відповідну область, у лівий нижній кут очей, Віктор Федорович при спілкуванні направляє свої зіниці найчастіше – мабуть, навіть частіше, аніж у всі інші області разом узяті. Це свідчить, насамперед, про завченість тих речей, які він говорить, і про їхнє цілком абстрактне, навіть штучне значення для нього особисто.

Вже одного цього достатньо, аби зрозуміти: Віктор Федорович – не такий вже й щирий та безпосередній політик, як багатьом може здаватися.

Настільки часте звертання до внутрішнього діалогу може свідчити про все, що завгодно, окрім безпосередності. В такому випадку людина обдумує, проговорює сама для себе різні речі, але аж ніяк не уявляє їх, і тим більше – не відчуває.

При цьому Янукович, ніде правди діти, зовсім не справляє враження холодної та позбавленої почуттів людини.

Якраз навпаки – користуючись запропонованою НЛП класифікацією, його слід віднести саме до категорії «кінестетів», тобто людей, що сприймають світ насамперед емоційно. Для прикладу, достатньо послухати, як він сам про себе говорив під час теледебатів з Юлією Тимошенко у Савіка Шустера: «Я чутлива людина, і я не дозволю вам, щоб ви... Якби ви мене не чіпали, то я б цього не казав..»

Таке часте використання слів, що вказують на чуттєве сприйняття світу, а також майже постійні рухи очей по нижній, емоційній, лінії, не залишають особливих сумнівів щодо тої ваги, яку мають для Віктора Федоровича почуття. Рідше використовує він образне мислення (описові слова, фрази на кшталт «моє бачення», «на мій погляд» ітд, а також рухи очей по верхній лінії), і ще менше – звукове (хоча, що цікаво, з трійки сучасних українських політичних лідерів лише Янукович демонстрував на усю країну свою здібність до співу).

Цікаві грані особистості Віктора Януковича відкриваються і при складанні його психологічного профілю за допомогою НЛП-моделі метапрограм.

В першу чергу хочеться звернути увагу на те, що на відміну від своїх високопоставлених опонентів, Віктор Федорович демонструє неабияку схильність до зовнішньої референтності, тобто покладання на інших людей відповідальності за свою поведінку, оцінки та прийняття рішень.

Краще, ніж будь-що інше, про це свідчить аж надміру часте вживання вислову «як кажуть», який Янукович вставляє мало не в кожну другу свою фразу. Таким чином він яскраво демонструє свою схильність посилатися на третіх осіб, стає в позицію учня, а не вчителя.

«Запрограмованими» таким чином людьми достатньо легко маніпулювати, особливо – якщо маніпулятором виступає якась авторитетна для них людина.

До того ж, така особистість – просто чудовий клієнт для іміджмейкерів, на відміну, наприклад, від внутрішньо-референтного Ющенка.

Разом з тим Віктор Федорович часто виказує ще й свою природну схильність до приєднання (що теж відрізняє його від Ющенка і Тимошенко). Так, можна звернути увагу на те, що він легко переходить з російської мови на українську і навпаки – в залежності від того, якою мовою до нього звертаються. Тенденція до приєднання у Януковича помітна і в тому, що він частіше погоджується зі співрозмовниками і «йде за ними», аніж, скажімо, Президент Ющенко. Тому можна припустити, що особливо в приватному середовищі спілкування з ним є доволі приємним.

Гармонійно доповнює ці дві метапрограми й ще один досить яскраво виражений фільтр сприйняття – орієнтація на інших, котра у Януковича сильніша, аніж у Віктора Ющенка чи Юлії Тимошенко. Він не лише полюбляє говорити від рамки «ми» («ми знаємо», «ми розуміємо» замість «я знаю», «я розумію»), але й набагато більше розповідає про той зворотній зв’язок, котрий отримує від людей і від народу загалом, схильний ділитися своїми особистими почуттями і досвідом.

Очевидно, що Віктор Федорович сприймає себе як складову частину суспільства, а не як когось, хто стоїть над ним.

В усьому цьому є чимало позитивних моментів. Проте, разом узяті, ці три вищевказані фільтри сприйняття можуть призводити якщо не до повної безвідповідальності, то принаймні до схильності перекладати свою власну відповідальність на чужі плечі або просто на обставини. Саме від останніх людина з таким психологічним профілем особливо залежна. Надто, якщо до вищевказаного додати ще й певну пасивність та рефлексивність, які теж є характерними для Януковича.

У чому метапрограмний портрет ВФЯ краще вписується у загальну українську політичну картину, так це в схильності цього політика до руху «від», а не «до». Як не треба робити, що погано і неправильно, до яких найгірших наслідків можуть призвести ті чи інші дії – про це Янукович може говорити довго, детально і з задоволенням. Проблеми починаються тоді, коли треба окреслювати чіткі цілі і шляхи їх досягнення – тут і ясності менше, і, особливо, - ентузіазму.

Цілком нормально, що при цьому головний «регіонал» сильно сфокусований на процедурах, а не на можливостях. Він підкреслює те, що «необхідно», «потрібно», розповідає про відомі варіанти вибору та процедури, демонструючи при цьому не надто багато креативності та уяви. Коли ж мова заходить про можливості і бажання, то Віктор Федорович краще розповість співрозмовникам про те, що «не можна», аніж про те, що «можна».

Не виникає сумнівів і в тому, що Янукович більше орієнтується на минуле, аніж на теперішнє і майбутнє. При цьому проявляється це по-іншому, аніж у Віктора Ющенка.

Якщо Президент розглядає в минулому історію України і черпає натхнення саме з такого широкого сприйняття, то ВФЯ більше апелює до свого власного досвіду і до досвіду людей. Саме на це він опирається при розбудові власних стратегій поведінки, саме там знаходить мотивацію і емоційну підзарядку, і тому відкидає незрозумілі новітні тенденції на користь усталених і перевірених шляхів – зокрема, і у своєму баченні зовнішньої політики України.

Певну схожість між «двома Вікторами», до речі, можна помітити і в тому, що вони обидва дивляться на світ в загальному, а не розглядають його в деталях.

Так, Віктор Янукович, як нескладно помітити, не надто полюбляє фактаж, обговорення конкретних нюансів і подробиць. Зате поговорити про ситуацію «в цілому», оцінити її «загалом», висловити своє «глобальне ставлення» до політики своїх опонентів – це він робить добре і з задоволенням.

Якщо скласти усі ці фрагменти психологічного портрету Януковича в одне, то перед нами постане образ людини, котра хоч і любить подумати, робить це досить повільно і зовсім не проти, щоб за неї подумав хтось інший.

Навряд чи за наявності такого профілю від Віктора Федоровича можна чекати, що він ще стане у повному обсязі самостійним політиком - надто, якщо врахувати, що йому складно виходити за рамки зрозумілого досвіду і процедур. Та водночас він ніколи не стане і таким внутрішньо самотнім, як той же Віктор Ющенко. Закриватися у своєму власному світі для ВФЯ справа така ж мало природна, як для Ющенка – відкриватися. Інша справа, що не завжди він може собі це дозволити через той імідж, якому явно намагається відповідати.

Данил МОКРИК ФОРПОСТ