История не для Ющенко: почему украинский спецназ не спасал моряков «Фаины»
…27 червня 1976 року палестинські та німецькі терористи захопили літак Air France, рейс 139 Тель-Авів – Афіни – Париж. У літаку було багато ізраїльтян. Терористи спрямували його до Лівії, а звідти до Уганди. У аеропорту Ентеббе «повітряні пірати» висунули уряду Ізраїлю ряд політичних вимог.
Зокрема, вони вимагали звільнення 53 арабських в’язнів ізраїльських тюрем. У випадку невиконання цих вимог терористи обіцяли вже через 48 годин почати розстрілювати заручників. Дипломатам вдалося затягнути час та подовжити ультиматум до 4 липня.
3 липня чотири військово-транспортних літаки «Геркулес» таємно злетіли з бази на Синайському півострові. На борту були бійці спецназу ізраїльського Генштабу та десантники. Подолавши три з половиною тисячі кілометрів, вони досягли Ентеббе, сіли на злітну смугу аеропорту та почали спецоперацію.
Через годину все було закінчено. Терористи були вбиті, заручники звільнені та відправлені до Кенії, чий уряд дозволив дозаправку ізраїльських літаків.
Втрати серед солдатів були незначними: один загиблий та біля десяти поранених. Серед 105 заручників від випадкових куль загинуло 3 особи. Також суттєво постраждали угандійські війська, що охороняли аеропорт. Вранці 4 липня заручники повернулися до Ізраїлю.
… 4 листопада 1979 року кілька сотень іранських студентів захопили американське посольство у Тегерані. Ісламська революція була тоді на підйомі, і революціонери не боялися нікого. У полоні опинилося 66 осіб.
Американці спочатку вирішили, що криза буде врегульована через кілька годин, але помилилися. Аятола Хомейні відпустив, щоправда, 12 осіб, серед яких були негри та жінки. Але 52 американця продовжували залишатися у якості заручників ісламської революції.
Ситуація затягувалася. Аятола бачив, що народ підтримує захоплення посольства та громадян США, і не звільняв заручників. Як умову для їх звільнення тегеранський режим висунув вимогу вибачення США перед народом Ірану за усі злочини, що були в минулому. Звісно, що президент Картер не міг піти на такий крок.
24 квітня 1980 року вісім гелікоптерів злетіли з борту авіаносця «Німіц» у Аравійському морі. «Зелені берети» мали десантуватися у пустелі, звідки діставшись Тегерану на машинах, почати спецоперацію. Хоча багатомільйонний Тегеран – це не Ентеббе, американські військові вважали, що звільнення заручників можливе.
Однак, не всі гелікоптери дісталися пустелі без ушкоджень. Частина з них потрапила у піщану бурю, що змусило «зелених беретів» залишити територію Ірану. Однак, сам намір силової операції справив враження на Аятолу, який зрозумів, що може зустрітися з американською армією. Згодом заручники були звільнені.
…2 квітня 1982 року аргентинські спецназівці захопили Мальдівський архіпелаг, що знаходився під контролем Великобританії. Кадри полонених англійців швидко облетіли усі телеекрани світу. Реноме британської держави суттєво постраждало від такого знущання з боку «латиносів».
Аргентинці були впевнені, що мальвінський бліцкриг змусить Лондон забути про ці острови. Але, вже 5 квітня Маргарет Тетчер почала розгортання експедиційних сил. До них увійшли 2 авіаносці, 11 ескадрених міноносців (з них 8 есмінців), 27 фрегатів, 3 атомні і 1 дизельний підводні човни, 2 десантно-гелікоптерних кораблі, 6 танко-десантних кораблів, 2 тральщики. 15 червня 1982 року британські ВМС повернули країні контроль над островами Мальдівського архіпелагу.
…25 вересня 2008 року біля берегів Сомалі піратами був захоплений суховантаж «Фаїна». На «Фаїні» знаходилися 17 громадян України, троє росіян з Петербургу і один громадянин Латвії. Капітан судна – громадянин Росії Володимир Колобков – помер від серцевого нападу.
«Фаїна» везла, начебто, до Кенії продані цій африканській країні 33 танки Т-72, гранатомети, зенітні установки і боєприпаси. Вантаж рухався без будь-якої охорони.
Лише 5 лютого 2009 року пірати отримали 3,2 мільйона доларів викупу за український суховантаж і залишили його.
За весь час, починаючи з 25 вересня українські заручники, мабуть, жодного разу не відчули, що Київ пам'ятає про них. Серйозної, адекватної реакції не було. Влада та опозиція були втягнуті у внутрішню політичну боротьбу та не зважали на далеке Сомалі. Військова розвідка ніяк не попередила цю драматичну ситуацію, спецназ СБУ тримали у резерві на випадок штурму будинків на Грушевського, а МЗС робив такі знущальні заяви, наче їх писали не на Михайлівській площі, а у мерії Черновецького. Українці побачили, що державі, дійсно, на них плювати. Ми бідкаємося, що в країні низький рівень патріотизму. Але хіба його можна виправити швидкою українізацією шкіл Криму чи культом Шухевича на півдні країни?
Інша річ – коли громадяни України знають, що вони потрібні своїй державі, що у будь-якому нещасному випадку вони отримають необхідну та можливу допомогу. Де б це не сталося – у Росії, Сомалі чи Грузії.
Коли громадяни України знатимуть, що влада не ставиться до них як до населення окупованих територій, що їх життя – це не життя солдатів маршала Жукова, а життя європейських громадян, проблема патріотизму зникне сама по собі.
Прибалтійські росіяни вже розмовляють латиською та литовською і відчувають себе патріотами свої країн. Чому? Бо вони знають, що живуть краще, ніж у Росії, що у Латвії вони люди, а у Росії – невідомо хто.
Ми, на жаль, у ставленні до власних громадян значно ближче до Росії, ніж до омріяної в усіх снах Європи. І сомалійська ситуація лише зайвий раз про це нагадала.
Шкода, що ніяких висновків з цього не буде зроблено. Суспільство наче і не очікує від влади нормального до себе ставлення.
Форпост
